Андрій часто відвідував матір свого найкращого друга Сергія, з яким вони служили разом в армії.

Сергій загинув під час виконання завдання, і Андрій, відчуваючи провину та відповідальність, взяв на себе турботу про його матір, Ніну Петрівну.

Він приходив до неї щотижня, приносив продукти, допомагав по господарству та просто підтримував її у розмові, намагаючись компенсувати її втрату. Для Ніни Петрівни Андрій став як син, і вона завжди чекала на нього з радістю.

Якось, як завжди, Андрій прийшов до неї в будинок, але щось здалося йому дивним. Двері були прочинені, а в будинку стояла тиша. Він тихо покликав: Ніно Петрівно? — але відповіді не було. Відчуваючи дивне занепокоєння, він увійшов далі, заглядаючи до кімнат. Увійшовши до вітальні, він раптом зупинився, наче скам’янів. Перед ним, біля вікна, стояв Сергій. Він був одягнений у ту ж військову форму, в якій вони служили разом, і дивився прямо на Андрія.

Мить здалася вічністю. Андрій не вірив своїм очам. «Сергію? Це не може бути…» — прошепотів він, відчуваючи суміш жаху та надії. Але чоловік біля вікна, немов розуміючи його реакцію, посміхнувся і зробив крок уперед. Андрій насилу перевів подих, поки все не стало на свої місця: це був не Сергій, а його молодший брат Дмитро, який довгий час перебував за кордоном і тепер несподівано повернувся додому.

Андрій упізнав його тільки після того, як брат усміхнувся тією самою знайомою, трохи лукавою усмішкою, якою завжди вирізнявся Сергій. Дмитро повернувся, щоб відвідати матір і поділити з нею біль втрати. Виявилося, що він довго був у відрядженні, і його повернення стало несподіванкою не тільки для Ніни Петрівни, а й для Андрія.